Яскраве сонце... Наче дивний сон.
Та білий сніг як шлейф у королеви.
Птахі співа на весняний фасон.
І небо... Бірюзове, кришталеве.
О, лютий, лютий... Мій шалений сум.
О, мрії, мрії і надії мирні.
Коли зміцніли крила віднесуть
до спокою, рятуючи із прірви?
І знову – небо в сяйві ніжних барв.
І знову день, і посмішка, і очі,
в якіх, можливо, я втоплюсь охоче...
Коли б мене кохання бог обрав,
була б я взмозі все здолати знов,
коли б у серце увійшла любов,
яку багато років я втрачала.
Коли б – на беріг, де бере початок
Кашкайш, Мис Року, небо, океан...
І тільки радість, і щасливий стан.
Чекати ще, та стримувати жах,
бо кожен день – танок, що на ножах.
Коли ж це зло, що наче сарана
руйнує, нищить, смерть несе... загине?
Хай оживає чимскоріш калина,
й лунає, лине лагідна весна.
А покі намилуюся на сніг...
Життя, воно тендітне як сніжинка.
Летиш, кружляєш... І зникаєш стрімко.
Приватна драма на очах у всіх.
Ти кажешь : " Ні, не завжди тільки біль!"
А скільки їх... Усіх не перелічиш
миттєвостей щасливих, що як ліки
від марнотратства часу та зусиль.
Ти пишеш... Наче в серці водограй.
А краще б напував змарнілу квітку
та мав би насолоду митті швидкої
від сонця, що пірнає в небокрай.
10.02.23
