Код життя

Вже згасли свічі в лагідних долонях.
І сум одвічний в листя дощ сховав.
І вітер хмар отари небом гонить
через уявний грізний перевал.

Гуркоче небо...
Літаки, ракети?
О, ні, не треба!
Це – звичайний грім.
Та десь у хмарах білий клин лелеків
серед руїн вишукує свій дім.

І я чекаю на лелечу милість.
Хай буде двоє лелечат моїх.
Вони мені ще навіть не наснились.
Але я знаю, як я люблю їх.

Така любов лише до самих рідних
в мені як материнський код життя.
О, як я хочу, щоб здійснились мрії
твої, мій божий дар, моє дитя.

Колись з тобою я була єдина.
Колись ти розквітала на очах.
Тепер і ти, і ти, моя дитино,
плекаєш щастя незбагненний шлях.

Як поспішає все живе на волю.
Моя душа, і та не знає меж!
Благаю, захисти! Не треба болю.
Ти радість дай їм, Боже. Пильно стеж,

щоб сонця сяйво в краплях рос світилось,
щоб травень все тепло своє віддав,
щоб найкращим чином вижив, виріс
любові неосягненний портал.

И ось я знов дивлюся, як з каштанів
ледь чутно квітки облета в траву...
І вірю в те, що знов весна настане,
тому в цей час любов'ю я живу.

05.2024